подати
оголошення

16.08.2017, 18:19

Всеволод Нестайко - той, хто дарував нам дитинство

Три роки тому пішов із життя видатний український дитячий письменник Всеволод Нестайко. Моє перше знайомство із ним відбулося у другому класі. Пам’ятаю, мама придбала мені книгу «Дивовижні пригоди в лісовій школі», яка виявилась настільки цікавою, що я, восьмирічна, прочитала її всього за день.
Відтоді я вже не уявляла свого життя без Косі Вуханя, Колька Колючки, Раїски Мняу чи Бурмила Михайловича Ведмедя. Згодом я «проковтнула» і «Чарівні окуляри», і «Пригоди Грицька Половинки», а ще побувала «В Країні Сонячних Зайчиків». Навіть у свої 15 я «кайфую» від «Супер «Б» з «фрикадельками»», «Неймовірних детективів» і просто обожнюю «Тореадорів з Васюківки».

Саме твори Всеволода Зіновійовича надихнули мене на створення власних казок. Напруживши всю свою фантазію, я писала про Вокальну леді Цибулю та Буряка з неповторним вітамінним баритоном і завжди мріяла зустрітися з Нестайком. Але моїй мрії не судилося здійснитися. «Патріарха дитячої української літератури» не стало 16 серпня 2014 року. Для українців Всеволод Нестайко залишився взірцем безмежного оптимізму і чистого серця, яке несло у цей світ доброту і тепло.

Більше про Всеволода Нестайка

Він народився холодної січневої пори 1930 року у місті Бердичеві, що на Житомирщині. Мама Марія Іванівна викладала російську мову і літературу і, якщо вірити сімейній легенді, народила його в перерві між читанням Ремарка, тому акушер і сказав: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!». Тато Нестайка, Зіновій Денисович працював на цукроварні, був колишнім січовим стрільцем і, до речі, мав козацьке коріння.

Всеволод рано залишиться без батька. 1933 року Зіновій Нестайко виголосить промову з нагоди річниці Шевченка, його заарештують і … розстріляють. Вадиму (так називала письменника мати) скажуть, що його тато загинув як герой. Лише у 58 років Нестайко зізнається: «Для мене тато змалку був уособленням таємничості і чекання. Я не вірив, що він загинув. Я був певен, що він продовжує виконувати державну справу, але настільки відповідальну й таємничу, що про це не повинні знати навіть дружина й діти… я перестав чекати батька зовсім недавно»

Того ж 1933, Марія Іванівна і маленький Всеволод, рятуючись від Голодомору, переїжджають до Києва. У столиці мати, хоч і викладала російську, віддала сина до української школи і сказала: «Ти мусиш знати мову свого тата». Майбутній письменник був чи не найменшим у класі, а на додачу ще худим і рудим. Тому непосидючого Всеволода (якого у старших класах за погану поведінку тричі виганяли зі школи) дражнили Рудим африканським їжачком, а він мріяв стати капітаном далекого плавання і швидше вирости. На жаль, капітаном Нестайко через свій дальтонізм так і не став, на відміну від свого друга дитинства Вітасика Дяченка, який колись запевняв, що від дощу швидше ростуть. «Я годинами стояв і мокнув під дощем, підставляючи зливі свою руду довірливу голову... » - згадує Нестайко про цей кумедний випадок. Всеволод так хотів подорослішати, що, дізнавшись від мами, що діти ростуть уві сні, почав лягати спати о сьомій вечора. У передмові до «Тореадорів з Васюківки» він напише: «У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина - перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя»

Та дитинство Нестайка обірвала Друга світова війна. Під час воєнних дій він двічі ледь не розпрощався з життям. Всеволод Зіновійович згадує: «Зовсім близько від Бабиного Яру на півнеба тяглася чорна ядуча хмара. Фашисти, тікаючи, палили трупи жертв. Робити це примушували військовополонених. Кілька з них втекли. Німці із собаками кинулися навсібіч шукати їх. А ми з хлопцями в той час на закинутому кладовищі в ліщині рвали горіхи. Павлуші куля пробила скроню – він саме повернувся до мене, хотів щось сказати. Німець побачив, що то дитина. І в мене вже не стрельнув». Ще одного разу Нестайко опинився за крок від смерті, коли поруч вибухнув снаряд.

В одному з інтерв’ю письменник зізнався: «У мене, як і в Антона Павловича Чехова, в дитинстві майже не було дитинства… Шкільне дитинство моє скінчилося в четвертому класі – потім була окупація, і вчилися ми, можна сказати, підпільно: моя мама намагалася, щоб ми хоча б того, що знали, не позабували… П’ятий клас я перескочив, одразу пішов до шостого – наша школа була у дворі між Гоголівською й Тургенівською… Перескочив через дев’ятий, закінчив десятий клас у вечірній школі робітничої молоді на Солом’янці… І незважаючи на свою, так би мовити легковажність, таки одержав срібну медаль – у мене з фізики була четвірка».

Найдивніше те, що тяжкі і голодні роки війни Нестайко у своїх творах майже не згадував, а в розмовах цю тему волів оминати. Можливо, через свій незнищенний оптимізм, який літератор успадкував від діда по маминій лінії – Івана Довганюка. Письменник казав: «Я не люблю сумувати! Бог мені дав гумор, і я тримаюся за цей гумор, тримаюся за доброту і милосердя…» Саме завдяки цьому його твори рясніють радістю, сміхом, пустощами. А свій вибір стати дитячим письменником Нестайко пояснює так: «А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше».

Перше оповідання Всеволода Зіновійовича побачило світ у 1954 році. Його надрукували у журналі «Барвінок», де письменник почав підробляти ще у студентські роки, під час навчання на філологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
1956 рік стане знаковим для Нестайка: у цей час вийде його перша книжка «Шурка і Шурко», а ще він очолить редакцію молодшого шкільного віку у видавництві «Веселка» і пробуде на цій посаді 31 рік.

Перекладач Тетяна Полякова згадує: «Його обожнювали у редакції всі. У «Веселці» самій, може, йому хтось і заздрив: не без цього. Саме тому що в нього була найкраща редакція, бо їх [редакцій] там було багато. Де б він не з'являвся: на роботі, чи просто у компанії,чи вдома – він був центром уваги, епіцентром усіх подій. Від нього неможливо було відірвати погляду, і слухали в першу чергу тільки його. Але він не перетягував на себе ковдри. Ніколи. Він дуже поважав людей навколо себе».

Згодом Нестайко вступить до Спілки письменників та Союзу журналістів. З-під його пера з’являться «Тореадори з Васюківки», які у 1979 році увійдуть Особливого почесного списку імені Г. К. Андерсена і будуть перекладені понад 20 мовами. 1982 року він отримає Премію імені Лесі Українки за повість-казку «Незвичайні пригоди у лісовій школі». А незабаром світ побачать і «Чудеса в Гарбузянах», і «Скринька з секретом», і «Чарівні окуляри». Починаючи з 1999 року літератор протягом десяти літ вестиме «Радіобайку від Всеволода Нестайка» на Національному радіо України.

Але попри шалену популярність Всеволод Зіновійович не позиціонуватиме себе як відомого письменника. Донька Нестайка, Олена Максименко, пригадує: «У нас в сім’ї не було культу батька, був культ скромності»
Автор легендарних «Тореадорів…» завжди залишатиметься відкритим для своїх маленьких читачів. Тетяна Полякова каже: «Діти, читаючи його твори, в першу чергу закохувалися в їхнього творця, в самого письменника, і він здавався їм ніби героєм цих книг, тільки найголовнішим героєм. І їм було дуже цікаво продовжити стосунки з тими дітками, про яких вони прочитали. А кому напишеш? Всеволоду Зіновійовичу. Всеволоду Нестайку надходили мішки листів ». А донька Олена пригадує: «Батько інколи літав на такі зустрічі, чи їздив на такі зустрічі у складі українських делегацій, і там він зустрічався з дітьми ще й з різних республік. Але дуже часто це було по Україні. З часом все більше, і більше ставало таких зустрічей. А потім, коли батько в останні роки не міг їздити в школи, в бібліотеки, то до нас приходили цілі класи. Бо є бібліотеки, школи, вчительки, які листувалися роками з батьком. І вони приїздили, і писали, і бандеролі з малюнками надсилали. І вдома у батька висіли малюнки дітей, він їх дуже любив». Всеволод Нестайко у душі завжди залишався дитиною. Друзі письменника запевняють: «Діти хвостиком за ним могли ходити і виконувати всі його пустощі, які він для них придумував».

Нестайко пропонував запровадити в школах уроки сміху і вважав, що «вчитель мусить бути не тільки педагогом і викладачем, але й трошечки актором». Видатний літератор чесно зізнавався: «Я – забобонний. Якщо чорна кішка переходить дорогу, нізащо далі не рушу». Всеволод Зіновійович писав про справжніх, «живих» дітей. Його твори водночас і смішні, і повчальні. У його повістях і казках завжди перемагає добро, і навіть негативні герої трішки симпатичні. Він навчав молоде покоління жити по совісті і любити цей світ. Всеволод Зіновійович запевняв, що не можна бути невдячним. Нестайко не міг бути жорстоким: «Якось на полюванні я підстрелив качку, і вона впала мені до ніг. І дивилася на мене такими очима, що я, чесно вам скажу, після того зрікся полювати… Але тоді я мусив її добити – такий закон: до ранку уже не виживе, нічого не поробиш уже… І я гріх на душу взяв, добив… Але після того розбив рушницю». Іван Малкович, директор видавництва „А-ба-ба-га-ла-ма-га“ розповідає: «Всі для нього були «сонечко». І маленькі діти, і малята від 2 до 102. І це показує, як він ставився до світу. Його звертання до людей лагідне, «сонячне». Він, кажучи тобі «сонечко», хотів, щоб ти був «сонечком», щоб ти був ближче».

Всеволод Нестайко пішов від нас три роки тому. Провести його у кращий світ зібралися його родина, друзі, читачі. Серед останніх були і діти, і дорослі, і вже зовсім бабусі та дідусі, які колись, у дитинстві, насолоджувалися безсмертною Нестайковою прозою. Майже всі принесли соняшники – сонячні квіти, що нагадували, якою світлою людиною був Всеволод Нестайко. Тоді Іван Малкович промовив: «Відчуваю, які червоні від сліз очі зараз у Яви і Павлуші, як на галявині плачуть Кося Вухань і Колько Колючка, як сумно ремиґає корова Контрибуція».

Всеволод Нестайко і досі залишається найпопулярнішим українським дитячим письменником. Його «Тореадори з Васюківки» маленькі читачі України люблять навіть більше за «Гаррі Поттера». Нестайкові твори житимуть довгі роки, як і пам’ять про нього – сонячного зайчика, що дарував нам дитинство.
Система Orphus
Коментарі:

Останні новини
Новини партнерів

Клініка професора Стефана Хміля

Янчук